Я бігла вся в милі, як завжди думаючи, що не встигаю нічого
зробити із запланованого списку! З роботи вдалося вийти майже в шість, а не як
завжди – після восьмої, коли охоронці невдоволено усім своїм виглядом натякають
на те, що вже дві години як їх особистий нічний час, який вони влаштовують за
своїми правилами!
Але зараз все одно в моїй голові перевертався з кінця в
початок і з початку в кінець список справ – купити ватні диски, забігти до Галі
за подарунком для мами на восьме березня, дописати частину піврічного звіту,
який не встигла сьогодні, купити щось поїсти… О, точно – нарешті поїсти! П’ята філіжанка
офісної кави – не в розрахунок, а все інше, що бачив мій шлунок за сьогодні –
нашкрябані в кишені залишки кеш’ю, пів бутерброда із вегетаріанською ковбасою,
розділений з домашнім улюбленцем – котом та маленьке бізе, подане до кави у
офісній кав’ярні… Мій шлунок почав активно працювати над своїм власним списком,
що б він проковтнув прямо тут і зараз, не чекаючи на домашній салат «з-чого-прийдеться»!
А навколо – безкінечні лотки із їжею: домашня випічка,
шоколад ручної роботи, кілька фаст-фудів поспіль… Моїми очами повністю і
незворотньо заволодів шлунок, я більше не бачила нічого перед собою, а лише
тонни їжі навколо себе…
І саме в ту мить, коли моє тіло перевищило швидкість моїх
очей, які відділяли голову від тулуба і повертали її слідом за шоколадним раєм
всім корпусом відчула сильний удар…
Отямившись повернулася на причину моєї зупинки і,
відкривши рота, почала розглядати цю причину – мабуть метри два зросту, із
сотню кілограм живих м’язів та, головне, очі… я побачила очі своєї перешкоди…
І саме в цей момент занурилася у них вся! Якби я була
письменницею, то неодмінно би написала про те, що заринула у глибину цих
блакитних очей… Але я не письменниця і нікуди не занурювалася, але подумала с
полегшенням – нарешті! Нарешті і моя випадкова зустріч, яку я чекала чверть століття,
прикриваючись байдужістю до особистого життя! Нарешті місце усіх моїх котів
замінить чоловік – випадковий незнайомець, з яким мене звела доля! Нарешті я
можу так само як і Ніна із відділу кадрів та Юля із ресепшена розповідати як «мій»
сьогодні розкидав шкарпетки по всьому дому…
Нарешті!
Я побачила як почали розкриватися вуста моєї перешкоди і
мого майбутнього щастя із яким я подумки вже народила двох дітей – хлопчика і
дівчинку, і вся перетворилася на увагу…
Аж раптом відчула легкий штурм у плече та голос «мого»
майбутнього розкидача шкарпеток:
-
Не бачиш куди преш, кобила?
Лівою рукою я підняла свою нижню щелепу, та, трохи
зменшивши швидкість побігла далі, згадуючи свій список справ… І ще треба купити
корм для котів…
Комментариев нет:
Отправить комментарий